Паросток

Меню сайту
Календар
«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Наше опитування
Чи подобається Вам сайт?
Всього відповідей: 62
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Маламуж Тамара

Перлинка
Одного разу в наше село завітала дівчинка, на вигляд років одинадцяти. Тіло і одяг у неї були сніжно-білого кольору, і ми її стали прозивати Перлинка. Я і ще декілька моїх однолітків любили спостерігати за нею, адже було дуже цікаво дізнатися чому вона живе сама і не гуляє з нами, вона ж іще підліток. Одного разу після таких спостережень, я побіг до батька і сказав: «Тату, ти знаєш Перлинку, що живе на краю села, мабуть вона не людина» - Не мели дурниць,- сказав батько. - Тату, тату, але це правда. В неї замість ліжка велика кучугура снігу, і вона ніколи не топить печі. - А звідки ти знаєш? - Ми, з хлопцями стежили за нею, - відповів я і нахилив голову, бо розумів, що за це отримаю від батька по зашийку. - Ти стежив? Яка ницість. Сьогодні навіть на просися на вулицю і більше так не роби. - Добре… Так нічого не довівши батькові, я залишився на печі і почав розмірковувати, хто ж така ця дивна дівчинка на ім’я Перлинка?.. Проходили дні за днями. Ось вже закінчилися й лютневі морози, прийшло весняне тепло, почали повертатися додому шпаки і гуси. Ми знову побігли до тієї хатинки, де жила диво-дівчинка. Тихенько підкралися під вікна і почали крадькома зазирати в шибки. В кімнаті було пусто, ніби в ній багато років ніхто не жив. Ми здивувалися. Проходив час, але ніхто не згадував Перлинку. Пізніше, навіть дорослі заговорили про дивне зникнення дівчинки. Час плинув швидко, не зогледілися, як почали знов щипати за щічки перші морози. В селі знову заговорили про Перлинку. І ми переповнені цікавістю, побігли до тієї хати. Зазирнули у вікна, а там дійсно та ж сама дівчинка. Нам було так цікаво, що не помітили як Перлинка озирнулась і своїм кришталевим поглядом пронизала нас наскрізь. Ми були такі перелякані, що не змогли зрушити з місця. За лічені секунди, вона була вже біля нас. - Що ви тут робите? –запитала в нас. - Вибач нам, вибач! Ми більше так не будемо, - злякано сказали ми, поопускавши від сорому голови. - А навіщо ви за мною стежили? - Нам було цікаво, хто ти така? Чому зникаєш весною, а повертаєшся лише взимку? - Ну, гаразд, дітлашня! Це зовсім не таємниця, я розповім. Мене звати Зима, а точніше, я її донька, я тільки навчаюсь і офіційно ще не отримала корону королеви. А на ту зиму я матиму титул Сніжної королеви та все королівство в спадок від своєї мами. - Дякуємо за таку цікаву розповідь, а можна задати одне питання? - Добре, вам звичайним людям, напевно дуже цікаво і незвичайно? - Якою буде ця зима?- запитав один із хлопців. - Не знаю, я ще не можу самостійно планувати погоду, тож, як вирішить Сніжинська рада старшин, так і буде. А зараз ідіть додому, бо починає смеркати, і скоро почнеться заметіль. - А ти ще щось нам розповіси? - Звичайно, тільки завтра. Поспішайте додому. - Бувай! По дорозі я ще зайшов до Юрка, який захворів і не пішов з нами. Розповів йому про все, що говорила Перлинка, хто вона насправді. Юрко аж відкрив рот, слухаючи про всі дивовижні речі, які я розповідав, він навіть забув, що хворий і ще зранку не міг підвестися з ліжка. Ми домовилися зустрітися об одинадцятій і піти до Зими. Цілу ніч не спав Юрко, чекаючи ранку. Повернувшись додому, де мене вже чекали мама з татом, я теж не міг довго заснути. Наступного дня біля Перлинчиного дому було майже все село. Дорослі і малі, і діди, які вже давно не з’являлися на вулицях, всі йшли подивитися, а декому вдавалося ще й поговорити із справжньою Зимою. Зима була дуже привітною до всіх. Тепер дізнавшись все про Перлинку і, ставши її друзями, ми з хлопцями чекаємо Зими, щоб побачити її знову.